"Оппенгеймер" Крістофера Нолана отримав "Золотий глобус" 2024. Згадуємо, про що фільм
Історична драма "Оппенгеймер" Крістофера Нолана отримала "Золотий глобус" 2024 року за кількома номінаціями. Це найкраща драма, найкращий режисер (Нолан), найкращий актор (Кілліан Мерфі), найкращий актор другого плану (Роберт Дауні-молодший).
Ім’я американо-британського режисера Крістофера Нолана вже давно стало саме собою франшизою не менш розкрученою, ніж Marvel чи "Зоряні війни". Напевне, саме тому Universal Pictures ризикнула виділити досить великий для байопіку бюджет в $100 млн, дала добро на хронометраж у три години і не побоялась призначити прем’єру в один день із "Барбі".
Liga.Tech розбиралась в тому, яким вже вийшов байопік про "батька атомної бомби" за авторством постановника з репутацією одного з головних візіонерів сучасного Голлівуду.
Нереалізований науковий потенціал
Біографія Роберта Оппенгеймера вкрай насичена і на її основі легко можна знімати фільми різних жанрів. Період, коли він очолював Мангеттенський проєкт, легко можна покласти в основу захопливої виробничої драми. Залучені до розробки вчені регулярно стикались із надскладними завданнями, з якими раніше ніхто не мав справу. І вирішувати їх потрібно було в найкоротші строки, оскільки у Вашингтоні побоювались, що Третій Рейх випередить їх у розробці атомної зброї.
Про період, коли Оппенгеймер опинився під розслідуванням за можливу співпрацю з радянською розвідкою, можна зняти першокласну шпигунську драму із сильним суспільним елементом. Адже тоді в США якраз на повну кипіла епоха маккартизму, коли люди вбачали червоних шпигунів ледь не в сусіді, а справа "батька" атомної бомби не сходила з перших шпальт газет.
Зрештою, про Роберта Оппенгеймера можна зняти й відмінну психологічну драму про серйозну моральну дилему. Він був проти розроблення водневої бомби та вважав, що світовим державам потрібно бути більш розважливими в питаннях зброї масового ураження. Історія про вченого, який був одержимий певним відкриттям, а потім був нажаханий його результатами, зачаровує людей ще з часів Мері Шеллі.
Основа стрічки Крістофера Нолана в тому, що вона намагається бути всім вищезгаданим одночасно. До того ж ще й мелодрамою про непрості стосунки Оппенгеймера з дружиною у виконанні Емілі Блант та коханкою, яку зіграла Флоренс П’ю.
Кожній із трьох тем не вистачає глибини й опрацювання. Так, з усього складного процесу створення атомної бомби у фільмі демонструється тільки облаштування побуту учасників проєкту в Лос-Аламосі, розв'язання безпекових питань та "мозкові штурми" відділу теоретиків.
У глядача, який не цікавився історією Мангеттенського проєкту, на основі сюжету "Оппенгеймера" може скластись враження, що найбільшими викликами перед вченими стало питання необхідності створення водневої бомби та потенційна ймовірність того, що ланцюгова реакція може вийти з-під контролю і спалити всю атмосферу Землі. Втім, ця проблема більше турбує військового керівника проєкту генерала Гровза (Метт Деймон), а протагоніст вирішує діяти методом "Руйнівників міфів" – якщо ймовірність вибуху низька – спробуємо практично-експериментальний метод. Тож, на відміну від "Інтерстеллара", ця стрічка Нолана не перевантажена термінами чи визначеннями з фізики. Тут активно згадується хіба що квантова механіка, однак головний герой доступною мовою пояснює, чим вона займається.
Не вистачає шпигунства
Лінія з розслідуванням підозр на адресу Роберта Оппенгеймера обертається стрімким калейдоскопом грубо нарізаних у монтажній кімнаті сцен, відомих акторів на кшталт Рамі Малека чи Метью Модайна в епізодичних ролях і масою прізвищ залучених осіб.
Зазвичай байопіки можна дивитись людям, які взагалі нічого не знають про їхнього головного героя чи знають поверхнево – про основні віхи його біографії "розкаже" сама стрічка. Потім за бажання можна почитати більше. У випадку ж з "Оппенгеймером" ситуація прямо протилежна. І з теми шпигунських розслідувань і реакції суспільства можна було б витиснути значно більше – це наочно показала драма "Офіцер і шпигун" Романа Поланського кілька років тому.
Що стосується психологічної драми, то навіть з урахуванням тригодинного хронометражу фільм дуже непереконливий у зображені трансформації Оппенгеймера із захопленого теоретика, який дуже хоче втілити свою ідею, на мораліста, що побоюється негативних наслідків своєї роботи.
Мелодрама теж займає значну роль у сюжеті, проте про якість її постанови ліпше говорить той факт, що у Кіліана Мерфі була значно краща "екранна хімія" з Меттом Деймоном, ніж з будь-якою з головних акторок.
"Ноланівське" бачення візіонера
Крістофер Нолан відомий своїм нестандартним підходом до подання сюжету. Почалось все з "Початку", де історія будувалась довкола концепції сну всередині сну всередині ще одного сну. По суті, сюжет фільму ділився на декілька ліній, в яких час тік по-різному.
Нолану, очевидно, сподобався цей прийом, і він намагався адаптовувати його у всіх наступних своїх роботах. Він був присутній навіть у "Дюнкерку", три лінії якого розгортались у трьох різних часових проміжках – за тиждень до евакуації, день і годину. Ну а "Тенет" в принципі був фантастикою про маніпуляції з часом і нелінійну історію.
Для свого першого байопіку "Оппенгеймер" він не став робити винятків. Сюжет стрічки постійно "мандрує" між різними періодами життя головного героя: молодість і студентські роки, розслідування комісії, перші проби на викладацькому терені, робота над Мангеттенським проєктом, повернення до викладацької роботи після його завершення. Зазвичай екскурси в минуле потрібні, щоб пояснити мотивацію чи дії героя в теперішньому.
Під час реалізації таких ігор із часом важливо, щоб вони виконували певні сценарні функції. Наприклад, пояснювали мотивацію героя чи стосунки з іншими персонажами. Певною мірою "Оппенгеймер" повертає в часи, коли на телебаченні могли одночасно транслювати два улюблені серіали, і глядач у прагненні подивитись їх одночасно постійно перемикався між каналами. Але ця спроба закінчувалась тільки відчуттям "каші" в голові у глядача.
Дивною знахідкою стрічки стали часті вставки з хімічними реакціями десь у космосі. Ніби режисер хотів зайвий раз підкреслити, що глядачі дивляться новий фільм від автора "Інтерстеллара".
Підсумки
"Оппенгеймер" – це той випадок, коли хороше враження створює не весь фільм загалом, а окремі вдалі епізоди. Сюди входять дотепні діалоги протагоніста з іншими героями і сцени з демонстрацією гри його уяви. Це доповнюється хорошим саундтреком від Людвіга Йоранссона та на диво інтуїтивним і вдалим звуковим дизайном. Проте це лишень родзинки, тоді як основна страва вийшла громіздкою та дещо втомлювала. Це ще одне підтвердження, що Нолану ліпше займатись саме кінофантастикою, де він краще зможе розкрити свій потяг до візіонерства.