Справжні байкери, списані авто та багато вибухівки. Як знімався оригінальний "Шалений Макс"

Буває так, що всього один твір може визначити цілий жанр. У випадку постапокаліптики таким твором стала франшиза про "Шаленого Макса". Його творець просто хотів змінити обридлу роботу, а по факту зняв перший блокбастер Австралії, запустив кар’єру Мела Гібсона і створив глобальний хіт.

Вже 24 травня серія поповниться п’ятою стрічкою і першим в її історії спінофом під назвою "Фуріоза". Про вкрай ризиковані й незвичайні зйомки першого "Шаленого Макса" – в матеріалі Liga.Tech.

З лікаря в режисери

Автор саги про шаленців на дорогах Джордж Міллер в юності мріяв стати лікарем і після закінчення школи пішов вивчати медицину до Університету Нового Південного Вельсу. Вже під кінець навчання він допоміг брату зробити однохвилинний фільм для студентського конкурсу короткометражок. Робота виграла головну нагороду, а Мілеру так сподобався досвід зйомок, що він вирішив різко змінити кар’єру. Пізніше режисер розповідав в інтерв’ю, що повсякденність здавалась йому надто нудною, а робота медиком – недостатньо креативною.

Джордж записався до кіношколи при Університеті Мельбурна, де подружився з Байроном Кеннеді. Весь вільний час напарники присвячували зйомкам експериментальних короткометражок і продумували свій повнометражний дебют. Визначитись з його темою допомогла перша професія Міллера: як лікар "швидкої" він частенько бував на місцях ДТП і бачив, до яких брутальних наслідків призводить надто швидка їзда.

Міллер і Кеннеді покликали в команду сценариста-початківця Джеймса МакКосленда, заснували власну продюсерську компанію Kennedy Miller і почали шукати фінансування. Останнє виявилось чи не найскладнішим викликом у ході створення стрічки: на той момент в Австралії не існувало якихось програм чи фондів підтримки вітчизняного незалежного кіно.

Дует оббивав пороги держустанов, звертався до телеканалів, намагався залучити інвесторів і подавався на отримання грантів. Зрештою їм вдалося залучити дистриб’ютора відео Roadshow Entertainment, яка сама вирішила зайнятися виробництвом фільмів, та ще декількох приватних інвесторів, а також отримати гранти. Однак зібраної суми все одно не вистачало, і Міллеру з Кеннеді нічого не залишилось, як докласти з власної кишені. Через це їм довелося ще певний час попрацювати на своїх старих роботах лікаря і водія "швидкої" відповідно. Пізніше в інтерв’ю вони жартуватимуть, що довше збирали гроші на фільм, ніж знімали його.

Справжні лицарі доріг і випадковий Гібсон

Загальний кошторис стрічки становив приблизно від 350 000 до 400 000 австралійських доларів, тож тотальна економія стала гаслом знімальної команди. Як акторів запрошували всіх, хто мав бажання і достатньо брутальну зовнішність. Так, бандитів зіграли члени місцевого байкерського клубу The Vigilantes, які приїздили на власних "залізних конях". Через відсутність окремої костюмерної байкери одягались вдома і їхали на знімальний майданчик вже в образі. На випадок зупинки поліцейськими Міллер написав для кожного лист з поясненням, що хлопці просто знімаються у фільмі й не замислили нічого поганого.

До речі, більшість акторів знімались у власному одязі чи купленому в секонд-хендах. Єдиним винятком став протагоніст і персонажі поліцейських, над образами яких попрацювали костюмери. В процесі пошиття костюмів їм довелося користуватись найдешевшим шкірозамінником. Саму ж поліцейську дільницю "зіграла" закинута насосна станція.

Найбільш відомим і досвідченим учасником касту став Х’ю Кіяс-Берн, за плечима якого було два десятки ролей у фільмах і серіалах. Він погодився зіграти головного антагоніста на прізвисько Пальцеріз за умови, що Міллер візьме для епізодичних ролей його друзів.

За день до того він вліз у бійку в барі, тож заявився на кастинг з синцями і запухлим обличчям. Міллер визнав його зовнішність колоритною, тож режисер запропонував прийти Гібсону знову через три тижні на прослуховування. До того часу обличчя актора вже стало нормальним, і його спочатку ніхто не впізнав. На роль хулігана він вже не підходив, інший актор-новачок, який претендував на головну роль, не прийшов, тож партію Макса Рокотанскі віддали Мелу Гібсону.

Інновації низького бюджету

Є поширена версія, що постапокаліптичний сетинг стрічки був обраний під впливом паливної кризи 1973 року, коли після Війни Судного дня країни ОПЕК відмовилися постачати нафту державам, що підтримали Ізраїль. От Міллер і зробив фантазію на тему про те, як би все виглядало у випадку розтягнення паливної кризи на десятиліття.

Проте є й більш прозаїчна версія: антураж безрадісного близького майбутнього відкривав солідний простір для економії коштів. Можна було знімати в глушині, використовувати будівлі, призначені для знесення, та списані автомобілі. Над останніми працювала спеціально найнята бригада механіків, аби перетворити на футуристичні авто шляхом додавання різних декоративних елементів. Для маскування використання тих самих автівок їх розмальовували різними кольорами.

Низький бюджет також серйозно обмежував команду у використанні спецефектів, тож під час створення екшену знімальній команді доводилося покладатись на комбінацію практичних ефектів на кшталт піротехніки і каскадерських трюків.

Для симуляції перестрілок і вогнепальних поранень команда використовувала петарди, начинені штучною кров’ю. Для зменшення потенційної травматичності в авто вмонтовувалися пристрої для дистанційного керування.

Щоб погоні у фільмі виглядали максимально захопливо й "соковито", оператору Девіду Егбі доводилося комбінувати зйомку ручною камерою і кріпити камери безпосередньо до автомобілів. Його робота була пов’язана зі значним ризиком: наприклад, для зйомки однієї із сцен його прив’язали до президента Vigilantes, який гнав на мотоциклі Kawasaki KZ1000. В процесі він ледь не виронив камеру через потужний порив зустрічного вітру.

Незважаючи на всі хитрощі знімальної команди, гострий дефіцит коштів все одно відчувався. Через це з фільму довелося прибрати 20% задуманих погонь, на які просто не залишалося ресурсів.

Для зйомок одного з фінальних епізодів знімальна команда на годину найняла справжнього далекобійника. Той, дізнавшись, що йдеться про сцену з аварією, навідріз відмовлявся. Довелося вдатись до компромісного варіанту: зробити дерев’яний щит з намальованою передньою частиною вантажівки й прикріпити його до кабіни. На таких умовах водій погодився.

Економити доводилося навіть на дрібному реквізиті: наручники для однієї зі сцен придбали в іграшковому магазині.

Тріумф вдома і за його межами

Після 12 насичених і ризикових тижнів зйомки "Шаленого Макса" закінчились, але не випробування для Міллера і Кеннеді. Стрічку ще треба було змонтувати, а виділений бюджет вже вичерпався, що унеможливлювало звертання до професійних кінолабораторій. Це був кінець 70-х, і спеціалізованих програм для цього ще не було в природі.

Однак тут кіноробам-початківцям пощастило: батько Кеннеді був інженером і сконструював на базі старого відеомагнітофона прилад, що дозволяв монтувати відео в домашніх умовах. Загалом Міллер та монтажер Тоні Патерсон працювали над зведенням фільму понад рік.

Важка праця знімальної команди окупилася сторицею, коли "Шалений Макс" потрапив у прокат у квітні 1979 року. Лише вдома стрічка заробила близько $8,5 млн, а світовий прокат приніс понад $100 млн.

Цікаво, що при цьому в США стрічка показала дуже слабкі результати через відсутню маркетингову підтримку і дуже обмежений прокат.

З огляду на скромний бюджет "Шалений Макс" отримав звання найбільш прибуткового фільму в історії кінематографа, яке утримував до виходу в 1999 році "Відьми з Блер". Вона мала бюджет  $60 000 і зібрала майже $250 млн у всьому світі. Втім, порівняння не зовсім чесне, адже хорор у жанрі "знайденої плівки" мав активну маркетингову підтримку.

"Шалений Макс" сподобався майже всім: глядачам припала до душі велика кількість якісно поставлених погонь, а критики порівнювали його з культовим "Механічним апельсином" Стенлі Кубрика. Це був колосальний успіх не лише дуету Міллера і Кеннеді, а й усього кінематографу Австралії. Фільм розбив стереотип про те, що місцеві режисери не зможуть тягатись з голлівудськими колегами, і сприяв ренесансу австралійського кіно.

Сага продовжиться

Через два роки вийде сиквел "Шаленого Макса", який, на думку багатьох глядачів, стане найкращим у всій серії. Він вже матиме бюджет $2 млн, що дозволить Міллеру краще реалізувати своє бачення. Після "Воїна доріг" Мел Гібсон поїде підкорювати Голлівуд, а Міллер зробить це лише після не найкращого триквелу з підзаголовком "Під куполом грому".

Знову до франшизи він повернеться з "Дорогою люті", яка стане однією з найгучніших кіноподій 2015 року. Глядачам і критикам дуже сподобається підхід до зйомок з мінімумом використання комп’ютерної графіки. Стрічка отримає декілька "Оскарів" в технічних номінаціях, однак її касові збори не вражали.

За словами Міллера, в процесі написання "Дороги люті" в нього накопичилось достатньо матеріалу для ще декількох фільмів, причому не лише про Макса, а й про інших персонажів четвертої частини серії. Першим вирішили знімати спіноф про Фуріозу, однак зйомки відклали через юридичні проблеми з компанією Warner Bros.

Після кастингу роль молодої Фуріози віддали Ані-Тейлор Джой ("Гамбіт королеви"), а її напарником став Кріс Хемсворт.

З першим спінофом Міллер вирішив дещо повернутися до витоків: його знімали в Австралії з мінімумом CGI, а на епізодичні ролі запрошувалися колишні в’язні. Прем'єра "Фуріози" вже відбулася на Каннському кінофестивалі, й стрічка отримала дуже схвальні відгуки від критиків.