Щось закінчується, щось починається – огляд фільму "Дюна: частина друга"

Після вимушеного перенесення через страйки в Голівуді друга частина "Дюни" нарешті дійшла до українських кінотеатрів, тож глядачі зможуть оцінити задуману Дені Вільньовим епопею сповна.

Вже за перший вікенд стрічка заробила у світовому прокаті майже $180 млн і була засипана позитивними відгуками – з середнім балом в 9.0 вона займає 11 сходинку серед 250 найкращих фільмів усіх часів на порталі IMDB. У мережі навіть обговорюють її перспективи змістити з першого місця культову "Втечу з Шоушенка".

Liga.Tech розбиралась у тім, чи дійсно франко-канадський режисер зняв щось видатне чи просто спрацював чинник ажіотажу довкола першого блокбастеру року. 

Фільм з іншої епохи

"Дюна" – приклад фільму-мрії постановника, який той нарешті зміг втілити в життя. Перші його розкадровки Денні Вільньов почав малювати ще в дитинстві, коли лише збирався пов’язати життя з кінематографом. 

Тому до адаптації культового роману Френка Герберта режисер підійшов з максимальною повагою. Ні, річ не в скрупульозному перенесенні тексту на великі екрани – це навряд чи можливо в принципі з урахуванням маси внутрішніх монологів і роздумів героїв, а також об’єму книги загалом (середнє паперове видання налічує понад 650 сторінок). Власне, вирізання деяких епізодів і побічних сюжетних ліній було невідворотним. 

Сьогодні більшість кіноблокбастерів так чи інакше озираються на формулу, популяризовану студією Marvel. Вона передбачає урівноваження кожного експозиційного чи суто діалогового епізоду бадьорим сегментом екшену, а кожну драматичну сцену – гегом чи жартом. Часто їх просто щедро розсипають за хронометражем, аби глядач точно не засумував. Вільньов же зробив свою "Дюну" драматичною космооперою від першої до останньої хвилини. Стрічка не боялася здатись своїм глядачам нудною: дві з гаком години містили всього один мініатюрний комічний епізод, а битви починались лише ближче до фіналу. 

Складалось враження, що Вільньов знімав свою "Дюну" за лекалами класичного Голлівуду середини минулого століття. У ті часи боси "фабрики мрій" дуже нервували через масову появу телевізорів у вітальнях американців: тоді всерйоз переживали, що маючи можливість дивитись фільми вдома, люди не захочуть ходити в кінотеатри. Тому студії робили ставку на те, чого не було  у телебачення – максимально помпезні та монументальні фільми. Часто такі фільми містили епізоди, які виглядали максимально епічно на великих екранах і водночас практично не містили смислового навантаження. Ніби з ними режисер і художники хотіли сказати "не дарма ж у нас такий великий бюджет". Найяскравіший приклад – сцена пафосного в'їзду до Риму героїні Елізабет Тейлор у фільмі "Клеопатра".

"Дюна: частина перша" теж була насамперед фільмом про масштаб і монументальність. Вона містила силу силенну панорамних епізодів, які мали виправдати додаткові витрати на квиток в IMAX. Під час перегляду виникало бажання робити скриншот кожного кадру і робити з нього товстезний артбук. 

Водночас стрічка не намагалася "косити" під якийсь фантастичний артхаус і розбавляти довершені візуально споглядальні епізоди якимись особливо глибокими філософськими діалогами. Через це сталася парадоксальна ситуація: "Дюна" відверто не сподобалась любителям розважальних кіноатракціонів. Цю позицію підтримали й численні кінокритики-сноби, які називали фільм пустим за наповненням і попросту непотрібним. З усім тим, фільм знайшов свого глядача між цими двома таборами. 

Любов, смерть і абсолютна влада 

З урахуванням не надто видатних касових показників "Дюни" 2021 року можна було припустити, що в процесі створення другої частини Вільньов спробує змінити підхід до фільмування. Ще однією особливістю першої частини було те, що її прем’єру відклали через COVID-19, а тому у Вільньова було значно більше часу на монтаж, ніж це зазвичай буває. Часто цим і пояснювали вивіреність ледь чи не кожного кадру фільму. Друга частина отримала "зелене світло" від студії лише після завершення прокату, тобто у знімальної команди було всього приблизно два роки.

Однак Вільньов залишився вірним собі й друга частина майже ідентична першій. Тут така сама атмосфера, темп подання сюжету й акцент на візуалі й суто споглядальних епізодах. Особливо це помітно в тій частині, що присвячена рідній планеті Харконеннів, на яку, ймовірно, вплинула класика пропагандистського кіно "Тріумф волі" Ріфеншталь. Стильне виконання явно дещо зіпсувала надто прямолінійна аналогія головних поганців "Дюни" з Третім рейхом. 

Єдине – екшен-епізодів помітно побільшало, це й очікувано з урахуванням того, що основна частина хронометражу присвячена боротьбі Фременів проти тиранії Харконеннів. Ця обставина, до речі, кратно збільшила актуальність стрічки. Тому друга частина навряд чи зможе змінити думку тих, кому не сподобався фільм 2021 року. 

Чимало "томатів" перша стрічка отримала через свою яскраво виражену незавершеність. Багато глядачів скаржились на те, що вона виглядає лише прологом до основного дійства. Хоча загалом практика розділення екранізації однієї книги на два фільми не є чимось новим для Голівуду: згадати хоча б "Гаррі Поттера і Смертельні реліквії" та "Голодні ігри: Переспівниця", які теж виходили по дві частини. Єдина відмінність – це були останні фільми франшиз, а Вільньов зробив це з першою стрічкою. І вибір був правильним: саме прагнення вмістити весь перший том нашкодило екранізації "Дюни" від Девіда Лінча. Цікаво, що друга частина, хоч і ставить крапку в історії протистояння Харконеннів та Атрідів, вона все ж не відчувається фіналом історії, який супроводжує катарсис. Глядача прямо підводять до думки, що битва для Пола ще не закінчилась і на нас чекає ще й частина третя. 

Наратив "Дюни" залишається історією про інтриги, амбіції та комплекс месії. Друга частина лише додала непогано подану мелодраматичну історію кохання персонажів Тімоті Шаламе та Зендаї. Можна було б очікувати, що значну частину хронометражу віддадуть вкрай актуальній темі екології, яка була присутня й в оригіналі. Натомість Вільньов сконцентрувався на темі віри загалом і Обраного, зокрема, а також питанні влади. Пол Атрід опиняється перед складним вибором: програти чи прийняти небачену раніше владу, що може мати далекосяжні наслідки.

Акторський ансамбль поповнився низкою нових персонажів, однак їх поява на екрані обмежена лише декількома епізодами. Більш-менш помітний перфоманс на екрані хіба має зловісний Фейд Раута у виконанні Остіна Батлера. 

У технічному аспекті можна відзначити роботу дизайнерів, візажистів та художників. Фремени, особливо жінки, дійсно нагадують людей, що живуть у пустелі, а не щойно вийшли з салону краси. Єдиним невдалим рішенням костюмерів є хіба костюм принцеси Ірулан ближче до фіналу. Колосального столичного міста Арракін та вигадливої велетенської техніки тут значно менше, більшість часу на екрані безкрая пустеля у всій своїй величності, комбайни для збирання прянощів та інтер’єри поселень Фременів, що трохи нагадують давньоєгипетські храми й гробниці. 

То дивитись?

Тим, кому однозначно сподобалась перша частина, вже варто йти в кіно, бажано IMAX. Це дійсно красиво знята космоопера в найкращих традиціях жанру. Чи дійсно Вільньов видав шедевр? Цей статус перевіряється лише часом. Поки точно можна сказати, що франко-канадський режисер пішов проти трендів. 

Глядачів, яким перша частина не сподобалась, частина друга не переконає у зворотньому. Адже по суті це – частина одного цілого.