Як людство дійшло до порнодипфейків Тейлор Свіфт. Еротика з давніх часів до сьогодення

Одним з найвідкритіших до інновацій жанром мистецтва залишається еротика. Творці "полунички" завжди намагалися тримати руку на пульсі останніх технологічних новинок, а також продовжити життєвий цикл деяких пристроїв. Це стосується мутоскопа, винаходу кінця XIX століття – за допомогою нього еротику роздивлялися майже сто років. Тепер громіздкі прилади не потрібні – достатньо інтернету та штучного інтелекту.

Liga.Tech розбиралась в основних етапах еволюції перегляду еротичного контенту – від античності до мутоскопів XX століття та дипфейків зірок, зокрема Тейлор Свіфт. 

Дідівський підхід

Еротика приблизно така сама давня, як і мистецтво. Відповідні мотиви археологи знаходили навіть на наскельних малюнках первісних людей. У Давньому Єгипті полюбляли зображати оголеність чи сексуальність у різних формах. Еротичні зображення можна знайти на стінах гробниць, барельєфах храмів та повсякденних предметах на кшталт кераміки чи ювелірних виробів. Часто вони використовувались у ритуалах, пов’язаних з богинею радості, плодючості та кохання Хатор. До речі, остання фігурувала в серіалі "Зоряна брама: ЗВ-1" як антагоністка, наділена здібністю зваблювати і маніпулювати всіма чоловіками. 

Література та художнє мистецтво античної Греції регулярно досліджували теми кохання, бажання й сексу. Власне, значна частка проблем у міфах починається з адюльтерів Зевса зі смертними жінками. Також можна згадати поета і драматурга Арістофана, який використовував у свої комедії непристойний гумор і сексуальні натяки. Його колеги – Сапфо, Анакреонт, Евріпід – теж звертались до теми фізичних насолод, пристрасті та одержимості. Сьогодні їх твори вважаються класикою еротичного жанру. 

Давній Рим, культура якого багато в чому була заснована на давньогрецькій, теж мав чимало еротичного вмісту. Проте використовувався він і в суто практичних цілях: фрески з зображенням сексуальних зносин прикрашали стіни лупанаріїв – себто борделів. Різноманітні сексуальні пози зображались і на монетах, і стосовно їх значення досі тривають дискусії серед істориків: одні вважають, що вони використовувались для розрахунку або вказували яку саме послугу хоче отримати клієнт, інші вважають, що такі монети відігравали роль таких собі флаєрів для реклами закладу. 

В часи Середньовіччя сувора християнська мораль не толерувала еротику. Аби уникнути церковного цензу, авторам доводилось йти на хитрощі. Зображення наготи чи статевих актів в ілюстраціях книг, гобеленах чи малюнках обгрунтовувалось їх алегоричним чи моралізаторським значенням. 

З настанням доби Ренесансу еротика почувалася вільніше. Щоправда, подавалась вона здебільшого під маскою міфологічних сюжетів чи алегорій. Мікеланджело чи Сандро Боттічеллі використовували оголеність і сексуальні натяки в свої шедеври, але робили це дуже тонко. 

Голі та німі

Спільною рисою всіх згаданих епох є те, що насолоджуватись еротичним вмістом переважно могли правителі чи заможні верстви населення. Це змінилося лише з винайденням друкарських верстатів, які дозволили масово виробляти і поширювати памфлети чи зображення з пікантним змістом. 

Проте головним якісним стрибком для еротики стало винайдення фотографії. Тепер люди могли милуватись не лише намальованими художниками красунями, але й формами цілком реальних жінок, що погодились позувати фотографу. Вже в середині XIX століття підпільно створювались і поширювались дагеротипії (перший різновид фотографій) еротичного вмісту. Більш масовими фотознімки з оголеною натурою стали вже ближче до початку ХХ століття. 

З кінематографом історія повторилася: майже одночасно з появою фільмів з’явились й еротичні стрічки. Стосовно найпершого прикладу "кінополунички" досі точаться суперечки: найбільш вірогідним претендентом вважається французька стрічка Le Coucher de la Mariee ("Наречена йде спати"), знята в 1896. За нинішніми стандартами це практично пуританська короткометражка: протягом семи хвилин наречена знімає з себе предмети свого численного туалету. 

Машина для пінапу

1895 року британський винахідник Вільям Діксон і його американський колега Герман Каслер створюють і патентують мутоскоп. Це був пристрій для швидкого гортання картинок, на які треба було дивитись через спеціальний окуляр. Швидка зміна зображень створювала ілюзію перегляду кіно, хай і на дуже короткий час. Барабан пристрою вміщав 850 слайдів, чого вистачало приблизно на хвилину хронометражу.

Основний недолік мутоскопа – за раз дивитись імпровізоване кіно міг всього один користувач – швидко став його головною перевагою. Певний елемент інтимності зробив його ідеальним девайсом для перегляду еротичних і фривольных картинок. Хоча преса і суспільна думка початку століття затаврували мутоскопи як "порочні машини", чоловіки були готові не лише платити, але й відстоювати довгі черги, аби подивитись на голу дівчину, що вилазить з ванни чи стриптиз дівчини, одягненої під індіанську скво. Ціна залежала від вмісту: що відвертіший, то дорожчий. Аби зайвий раз не дратувати поборників моралі, мутоскопи часто розміщали у вбиральнях, барах та інших місцях, де основною публікою були дорослі чоловіки. 

Дослідники вважають, що саме мутоскопи не лише заклали фундамент індустрії еротики і порно на Заході, але й популяризували такий жанр в художньому мистецтві як пінап. Відчувши, куди віє вітер, виробник мутоскопів на початку 40-х почав продавати  картки Mutoscope Cards – картки з напівоголеними панянками в стильному вбранні. 

Особливості використання, а також дуже проста і надійна конструкція забезпечили мутоскопам довге життя. У Великій Британії вони мали популярність до початку 1970-х. Можливо, це тривало б ще довше, але внаслідок грошової реформи апарати не приймали нові монети, тож їх почали списувати. Деяким "щасливчикам" вдалось переїхати в Данію, яка ще наприкінці 60-х легалізувала порнографію, і прослужити там ще певний час. Зараз їх можна знайти хіба в музеях чи приватних колекціях. 

Від кінотеатрів до віталень 

На початку ХХ століття в Європі "кінополуничку" можна було подивитися хіба що в борделях. Останні також частенько відігравали роль декорацій та були головною кузнею кадрів для жанру. В країнах, де квартали червоних ліхтарів були заборонені, виробникам доводилося шукати виконавців серед своїх знайомих. Саме з тих часів пішла традиція для акторів, акторок і режисерів брати собі псевдоніми, щоб уникнути проблем з законом. Задля додаткової конспірації вони використовували перуки, накладні бороди, грим, маски та часто гротескні костюми. Існує байка, що одного разу американські поліцейські виписали ордер на арешт такого собі "Містера Стояка". 

Подібні фільми, хоч і знімались у підпільних умовах, все одно часто мали якість виконання нічим не гіршу за звичайні фільми. На думку деяких дослідників, "полуничку" часто робили професійні режисери й знімальні команди з метою додатково підзаробити. Опосередковано це припущення підтверджує той факт, що порнографічні стрічки часто містили, хоч і умовний і спрощений, але сюжет. Одним з найпопулярніших був про зносини між господинею будинку і злодієм, що до неї вломився. Також ще в добу німого кіно "полуничка" могла похвалитися досить широким спектром тем і жанрів: можна було побачити як звичайний секс пари, сцену оральних ласк, так і оргію за участю одягнених у черниць акторок. 

Сеанси з "полуничкою" були вкрай небезпечним заходом як для організаторів, так і для глядачів. Перші були змушені подавати дуже завуальовані оголошення в газетах, але здебільшого покладались на "промоутерів". Ті шукали потенційних глядачів у барах чи просто на вулиці та повідомляли їм час і місце найближчого підпільного показу. Проблема була в тім, що з великою вірогідністю можна було натрапити на поліцейських під прикриттям. Клієнти ж могли або попасти на облаву правоохоронців, або на аферу, коли прокатники "полунички" просили трохи зачекати… і втікали з грошима.

У середині століття "полуничка" на великому екрані починає виходити з підпілля. З’являються грайндхауси – кінотеатри, що спеціалізувались на демонстрації малобюджетних експлуатаційних фільмів: про перевертнів на службі СС, розбірки гангстерів в афроамериканському гетто, напад монстрів чи зомбі. Однойменний спільний проєкт Квентіна Тарантіно і Роберта Родрігеса 2007 року був їх реверансом цьому виду кінотеатрів. 

Задля додаткового заробітку такі кінотеатри в 1970-ті виділяли частину сеансів під фільми для дорослих, причому їх наповнення варіювалося від легкої еротики до хардкорної порнографії. Дивитись часто доводилось з мінімальними зручностями, в сумнівній компанії, а в будь-який момент сеанс міг обірватися через облаву поліції. Втім альтернативи до появи VHS не існувало.

Нові технології

Згодом виробники "полунички" будуть чи не найшвидше в кінематографі опановувати нові технології, щоб зробити перегляд максимально комфортним і вражаючим для своїх глядачів. Звідси й можливість дивитись онлайн, коли стримінги тільки набирали обертів. Сюди належить і підтримка роздільної здатності 4К, 3D (на хвилі успіху "Аватара" Джеймса Кемерона) та гарнітур віртуальної реальності. Однак не обійшлось і без вкрай сумнівних типів координації технологій і "полунички": перші дипфейки якраз були про накладання облич публічних людей на акторів дорослого кіно. 

Наприкінці січня інтернетом поширилися порнографічні дипфейки співачки Тейлор Свіфт. Дослідження компанії Graphika виявило, що вони виникли на форумі 4chan.

Згідно з аналізом Graphika, дипфейки зʼявилися на форумі на початку січня, а потім перейшли в Telegram, далі – у X, де довелося заблокувати всі пошукові запити Тейлор Свіфт. 

Упродовж тижнів користувачі форуму 4chan намагалися знайти слова та фрази, які могли б оминути фільтри сервісів генерації зображень на базі Microsoft Designer і OpenAI DALL-E. Кінцевою метою було створити сексуальні образи відомих жінок – співачок і політикинь.

На 4chan Свіфт стала лише однією з багатьох знаменитостей, чию подобу використовували для створення сексуальних чи насильницьких зображень. Серед інших – Біллі Айліш, Аріана Гранде й Емма Вотсон. Ця історія – нова для світу, тож законодавцям та суспільству ще належить визначитися зі ставленням до порнодипфейків. Які можуть зробити жертвою будь-яку людину.