Місяць – суворий господар. Чому плани Москви на супутник Землі постійно зазнають краху

Запуск 11 серпня модуля "Луна-25" викликав потужну хвилю ейфорії в РФ: пропаганда подавала цю подію як довгоочікуване повернення статусу космічної держави, та ще й в умовах жорстких міжнародних санкцій. Щоправда, радість тривала недовго: вже 19 серпня модуль здійснив надто жорстку посадку на Місяць і припинив своє існування, як охарактеризували ситуацію в Роскосмосі. 

Сама назва проєкту мала підкреслити наступність з радянською програмою. Її дійсно вдалось продемонструвати: Червона імперія так і не спромоглась першою висадити людину на поверхню супутника Землі, та й в плані безпілотних польотів туди особливо нічим похвалитись не могла. Liga.Tech розбиралась в причинах цього. 

Примарна перевага

Склався поширений стереотип, що на перших етапах космічних перегонів США безнадійно відставали. До цього факту часто звертаються різноманітні прихильники місячної теорії змови. Проте насправді обидві держави в питанні підкорення космосу йшли майже "ніздря до ніздрі". 

"Експлорер-1" – перший штучний супутник від США був запущений всього через чотири місяці після радянського "Спутника-1". Ще менший відрив був з першим відправленням людини в космос: Гагарін полетів 12 квітня 1961 року, Алан Шепард – 5 травня того самого року. 

З усім тим, це все одно був статус того, хто наздоганяє в перегонах, що рішуче не влаштовувало Вашингтон. Того самого року NASA почало розробку програми пілотованих польотів до Місяця, яка отримала назву "Аполлон". Через рік президент Кеннеді під час промови в Університеті Райса оголосив про плани висадити на ньому американських астронавтів ще до кінця десятиліття. 

В Кремлі чи то не сприйняли промову Кеннеді всерйоз, чи то не мали достатньо ресурсів (якраз в розпалі були різноманітні надпроєкти Хрущова), але власну програму пілотованих польотів до супутника Землі там ухвалили тільки 1964 року. Якби Червона імперія знову, хай і з невеликим відривом, випередила б головного опонента на цьому етапі космічних перегонів, це могло б мати дуже серйозні наслідки для США в контексті всієї холодної війни. Чому ж тоді СРСР, знаючи наскільки багато стоїть на кону, зазнав фіаско?

Експерт з питань дослідження космосу й ексрадник голови Держкосмосу Андрій Колесник виділяє кілька чинників. По-перше, між різними ракетно-космічними КБ існувала конкуренція, яка мала б в теорії допомагати в космічних перегонах з США. Проблема була в тому, що система ухвалення концептуальних рішень для забезпечення отримання необхідних результатів – цілком покладалась на авторитет виконавців, які вже досягли важливих перемог: перший супутник, перша людина у космосі, перший вихід людини у відкритий космічний простір, перша жінка у космосі, перший космічний апарат у бік Місяця.

Проте достатньо було втратити одного з ключових фахівців цієї сфери (в 1966 році помер Сергій Корольов) – і вся система ухвалення рішень "зламалась". 

На рівні політичного керівництва СРСР не було створено жодних об’єктивних органів нагляду, які б аналізували проблеми в ракетно-космічній галузі та своєчасно продукували рекомендації для учасників місячної програми. 

По-друге, в Червоній імперії вважали, що для випередження американців в питанні постійної присутності людини в космічному просторі та висадки на поверхню небесного тіла необхідно масштабувати попередні розробки, які мали успіх. Це й відіграло з місячною програмою СРСР злий жарт. 

Натомість в США повністю "переграли" свої підходи завдяки групі фахівців з адміністрації тодішнього президента. Після кожної невдалої спроби спеціалісти NASA вносили кардинальні зміни в конструкцію, а то й взагалі переходили до іншої принципової схеми. До речі, зараз схожим підходом успішно користується компанія SpaceX Ілона Маска. 

В СРСР же навіть сама думка, що для спрямування людини на Місяць потрібно перекроїти абсолютно все у ракетно-космічній сфері, в ті часи могла б бути потрактована як державно-зрадницька й шкідницька. Не можна сказати, що метод "більше спроб – і позитивний результат прийде" був повністю помилковим, і цілком можливо прапор з серпом і молотом таки опинився б в місячному ґрунті. Проте американці виявились значно спритнішими – фактично два вдалих пуски проклали стежку для досягнення мети місією "Аполлон-11". Це вже само собою було вкрай прогресивно і саме до цього повертаються на Заході на сучасній технологічній базі. 

Також склався стереотип, що СРСР згорнув свою місячну програму одразу після того, як Ніл Армстронг зробив свій маленький крок. Однак насправді розробляли її до 1972 року. Після четвертого невдалого запуску ракети-носія Н-1 було ухвалено рішення змінити двигун. Той прекрасно показав себе на тестах, однак до того часу терпіння партійних бонз остаточно луснуло. Їм було зрозуміло, що з такими темпами найближчими роками радянська людина не досягне супутника Землі. Тим паче, що американці після "Аполлона-11" вже здійснили п’ять успішних пілотованих експедицій і висадок на Місяці. Тому в керівництві КПРС вирішили, що найкращим варіантом буде згорнути місячну програму й удати, що нічого не було. Про те, що така програма взагалі мала місце, стало відомо тільки в 1989 році.

Сюжет з висаджуванням СРСР на Місяці згодом став вкрай популярним серед авторів жанру альтернативної історії. Так у 2019 році почалась трансляція серіалу "Заради всього людства", в якому радянській космонавтиці таки вдалось випередити "Аполлон-11", що призвело до нового витку місячних перегонів між двома державами. Також горор в піджанрі "знайдена плівка" під назвою "Аполлон-18" 2011 року випуску розповідав, що польоти на Місяць припинились через знаходження на темному боці небесного тіла небезпечних паразитів. В одному з епізодів стрічки протагоніст знаходить там закинутий радянський місячний модуль. 

Сумнівний спадок "Луни" 

З безпілотними польотами до Місяця у СРСР, на перший погляд, ситуація значно краща. Країна робітничих і селян першою відправила автоматизовану місячну станцію (АМС) "Луна-2" ще в 1959, а в 1966 "Луна-9" здійснила першу м’яку посадку на земний супутник. 

Проте надалі втримати своє лідерство в цій сфері радянська космонавтика не змогла. В період з 1958-го до 1976 року було запущено 45 АМС, з яких 31 запуск завершився фіаско. Причини були різні – від аварії ракети-носія до помилок вже безпосередньо на орбіті Місяця. Частка невдач залишалась високою й на пізніх етапах: з 1969 року до 1975-го було запущено 16 АМС, з яких успішними були тільки шість. 

Схожа ситуація була з відправленням "безпілотників" до Венери, проте найбільш непоступливим для "совєтів" виявився Марс, де кількість провалів наближається до 100%. 

З них успішними були тільки шість. Зрештою в СРСР махнули рукою на Місяць та вирішили сконцентруватись на багаторазовому космічному транспортному кораблі "Буран", який був відповіддю на американський "Шатл". 

За словами Андрія Колесника, "Луна-25" є окремою розробкою, і прив’язування назви до радянської спадщини визвано суто політичними мотивами. Сам проєкт був розрахований на участь іноземних партнерів. Відсутність деяких ключових елементів у системи управління космічним апаратом їх виробництва, наприклад навігаційної, а також підсистеми, що мала б безпосередньо забезпечувати етап м’якої посадки, заздалегідь провокувала б невдачу цієї місії.

Щойно західні партнери забрали своє обладнання з конструкції "Луни-25", то моментально й викрились всі ці недоліки російського космічного приладобудування. Хоча наукові прилади, які були встановлені як корисне навантаження, були розроблені російськими фахівцями і, найімовірніше, на належному рівні.